Традиція відзначення окремої дати, яка б акцентувала увагу на відсутності рівності між чоловіками та жінками (перш за все у питаннях виборчих та трудових прав), з’являється на початку XX століття у США з ініціативи тамтешніх феміністок та соціалісток. Повноцінно на міжнародному рівні цей день відзначається з 1977 року, відколи ООН прийняла відповідне рішення.
До появи цього дня не мав жодного стосунку СРСР, тому це не комуністичне і не радянське свято, хоча пізніше воно увійшло у своєрідний «канон свят радянської людини».
Дискусія, чи варто 8 березня залишати вихідним днем, не настільки важлива, як те, якими сенсами буде наповнена ця дата. Чи продовжуватиметься радянська і пострадянська традиція «свята весни й краси»? Чи це буде нагода поміркувати, які права здобули жінки у світі за ці понад 112 років, відколи у США вперше був проголошений Національний жіночий день (більше про історію цього дня читайте на офіційній сторінці ООН).
Йдеться про фундаментальні речі – від прав на власність, працю та освіту до прав на вільний вибір життєвої траєкторії, сексуальних уподобань чи участі у виборчому процесі.
Вихолощення суті 8 березня в СРСР – цілком закономірне, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну і послідовну боротьбу за права людини. Те, чи здатні ми сьогодні на рівні публічних обговорень якісно змінити фокус у підході до цього міжнародного дня, – також є індикатором руху нашої країни від радянського минулого до зрілого європейського суспільства.
На рівні законодавства Україна як держава декларує рівні права чоловіків і жінок. Ця рівність закріплена у Конституції. У 1995 році Україна приєдналася до Пекінської декларації та Платформи дій і ратифікувала ключові міжнародні договори з прав людини включно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 1980 року. У 2005 році був ухвалений Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».
Підписана після Революції гідності Угода про асоціацію між Україною та ЄС зобов’язує нашу державу до забезпечення ґендерної рівності та рівних можливостей для жінок і чоловіків у сферах зайнятості, освіти та навчання, економічної та суспільної діяльності, а також у процесі прийняття рішень.
Рішенням уряду Україна прийняла Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» в лютому 2016 року, ставши єдиною країною у світі, що прийняла такий план під час військового конфлікту. Національний план дій був перезатверджений у жовтні 2020 року, визначивши основний акцент на наступні п’ять років у створенні належних умов для забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у подоланні конфліктів, встановленні миру, процесах відновлення, протидії безпековим викликам, системній протидії насильству за ознакою статі та насильству, пов’язаному з конфліктом.
Наприкінці 2020 року уряд схвалив Концепцію комунікації у сфері ґендерної рівності. Цей документ проголошує ґендерну рівність у всіх сферах суспільного життя «невід’ємним елементом становлення України як держави, що дотримується демократичних принципів і поважає права людини та основоположні свободи».
Тож 8 березня – добра нагода осмислити, в чому реальність відрізняється від декларацій, де справді є поступ, а в чому українські жінки досі змушені відстоювати свої права.